По выводам исследователя Светланы Казаковой, в результате голода за 8 месяцев 1932—1933 годов население Луганщины сократилось на 20-25 %.^[4] Белокуракинщина относится к наиболее пострадавшим северным сельскохозяйственным районам, где преобладает украинское по происхождению население. Таким образом последствия «голодомора» для населения района были ещё более ужасными.

Из докладной записки Новопсковского райкома партии Донецкому обкому КП(б)У от марта 1933 ^[5] следует, что были установлены факты голодания, опухания и смертности от голода по следующим сельсоветам: Шапарск, Лизино, Целуйково, Лубянка, Булавиновка, Заводянка, Рибъянцево, Конопляновка, Паньковка, 2-я Белокуракино, Макортетино, Заиковка, Каравано-Солодкий, Ново-Росошь, Писаревка, и Курячевка — в одних селах в меньших размерах, в других в больших. Голодомором наиболее поражены были сёла Шапарское, Лизино, Целуйково.

Спогади жителів села Дем'янівка

10.11.2008 Тарасенко Олександра Павлівна, 1922 р.н.
житель села Дем'янівка, Білокуракинського району

Голодовку помню, як же не помнити таке життя. Проживала в селі Дем’янівка в період голодовки. Було нас 9 дітей і батько з матір’ю. Нічого мене так не лякало, як голодовка. Ні війна, ні хвороба, я вже вік прожила і знаю все: голод – це саме страшне. Їли все, що до рук попало. А смерть яка страшна від голоду. Трудно думати про це, а ще трудніше розказувати. Хто зробив голод? Сталін! Наша мамка ходила на Донбас – міняла полотенця, сорочки, штани, а відтіля буряки привозила, картоху, зерно чи муку – хто що давав. Ті вижили, що ходили міняти. Дем’янівському активу розрішили для дітей, які голодували, открити садок. Там провіювали полову і варили з того зерна затірку.

10.11.2008 Акименко Векла Оврамівна, 1922 р.н.
житель села Дем'янівка, Білокуракинського району

Голодовку 1932-1933 років помню трошки, я була тоді совсім дитиною ще. Ну, було таке страшне время. Жили ми тоді всі в селі Дем’янівка. В сім’ї були батько, мати, дід, баба і нас 5 дітей. Дід і баба померли в голодовку. Їсти було нічого. Дід та баба, що приготовлять з їди і все казали, хай діти їдять, а самі як-небудь. Варили листки з берестка, акацію, від якої часто хворіли. В дворі була корова, ну ми її продали. Дітей було багато, треба було їх чимсь годувати. Були в селі і багаті. В колхозах був урожай, хоч і маленький, красти було ніяк, нас ганяли, не дай Бог украдемо колосок і принесемо додому. Мати варила дрібну картошку, потім її чистила від шкурки, дрібненько різала і варила суп уже з вареної, щоб менший був отход от неї. Люди між собою мало хто чим ділився, виживали хто як міг. Люди мерли часто. Захороняли в основному каждий свій рід.

07.11.2008 Біла Марія Олександрівна
житель села Дем'янівка, Білокуракинського району

Було мені тоді 9 років. Сім’я велика – батьки та шестеро дітей, двоє дітей померли ще маленькими. Голод 1932-1933 року пам’ятаю погано. Знаю лише одне, що люди пухли від голоду та вимирали. Жили ми в селі Климівна, село невеличке та й далеко від дороги, тож нас мало хто турбував, жили потихеньку. Голодали ж звісно, їли що траплялося під руки їстівне: і буряки, і кукурудзу, а ще товкли кору з липи та пекли коржі, а вони були такими бридкими та несмачними, гіркущими, а що ж поробиш, їсти хотілося. А ще нам допомагав наш дядько, Вихров Яків, який жив і працював завозом в Білолуцьку. В церкві берегли зерно, а він ним завідував, тож іноді давав і нам потроху зерна. Та ще й батьки ходили десь далеко просити милостиню. Так і вижили всі.